Успіх підприємства залежить від людей, які на ньому працюють, від їхньої відданості справі та власному місцю роботи. У ПАТ «Сумське НВО» працюють тисячі людей, які раз і назавжди вирішили бути сумськими машинобудівниками. До того ж мова не лише про окремих робітників, а про цілі родини, котрі з діда-прадіда йдуть одним шляхом – до прохідної підприємства. Даний розділ присвячується їм – легендарним заводським трудовим династіям.


Інформація до новини
  • Переглядів: 703
  • Автор: Дрозд О.
  • Дата: 1-11-2017, 08:29
1-11-2017, 08:29

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

По батьківським стопам: понад сторіччя родина Татарінових – невід’ємна частина підприємства    Герої сьогоднішньої оповіді лише в чотирьох зуміли пропрацювати в ПАТ «Сумське НВО» 111 років. Такий показник без зайвих аргументів заслуговує на повагу й присвоєння звання «Трудова династія СНВО», що й сталося нинішнього року. Тому ми вирішили, що ця подія стане гарним приводом для ближчого знайомства з декількома поколіннями однієї дружньої та працьовитої сім’ї.

Інформація до новини
  • Переглядів: 778
  • Автор: Король О.
  • Дата: 18-10-2017, 07:38
18-10-2017, 07:38

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

Родина Скачедубів-Маньків: разом і на роботі, й у вихідні     Два століття для Всесвіту – мить, для книги – лише сторінка, а для вісьмох представників династії Скачедуб-Манько – повноцінний фільм, де замість титрів гордо красується напис «Далі буде…» Із СНВО їх поєднує понад 200 років трудової діяльності. Їхня заводська історія розпочалася у 1955-му і триває до сьогодні.

 

Епізод 1: Романтична історія з номером 7

Першим на підприємство прийшов Олександр Скачедуб, ставши засновником династії, чий спільний стаж сягнув вже 221 року.

Інформація до новини
5-10-2017, 07:18

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

Робити те, що любиш – настанова, що передається від покоління до покоління в заводській династії Киричок-Наталіч   У полку трудових династій Сумського НВО прибуло – цьогоріч до плеяди заводських родин, які спільно присвятили роботі в об’єднанні понад століття, долучилися три сімейства: знані, шановані, ті, що своєю щоденною працею ведуть підприємство вперед. Сьогодні нашими гостями стали представники однієї з цих славетних династій – Киричок-Наталіч. Шестеро вихідців із даної сім’ї пов’язали свої долі з СНВО і разом пропрацювали тут вже 173 роки.

Інформація до новини
  • Переглядів: 1235
  • Автор: Дрозд О.
  • Дата: 19-05-2016, 08:36
19-05-2016, 08:36

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

300 років – не межа для сумських машинобудівників Ступаченко-Шнейдман  З 2013 року в об’єднанні започаткована добра традиція нагороджувати і вшановувати родини, які з діда-прадіда не змінюють місце роботи, передають любов до справи всього життя дітям та онукам, а ті охоче підхоплюють естафету й з гордістю називають себе сумськими машинобудівниками. На початок 2016-го звання трудової династії мають 32 заводські сім’ї. З-поміж них найдовше працюють в об’єднанні Ступаченки-Шнейдмани. Офіційно їхній спільний стаж нараховує 332 роки. Про унікальну родину наша сьогоднішня оповідь.

Інформація до новини
  • Переглядів: 979
  • Автор: Дрозд О.
  • Дата: 19-04-2016, 06:48
19-04-2016, 06:48

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

 У родинному колі й працюється, й живеться легше     Підтвердженням цьому є історія трудової династії Тараненків-Мариничів-Мельників, що розпочалася у важкі повоєнні роки й триває донині. Загальний стаж роботи сімох заводчан, які поєднані не тільки родинними зв’язками, а й відданістю підприємству, нараховує майже два століття.

 

Іван Тараненко – ветеран війни і виробництва

Засновником династії став Іван Тараненко. Як розповідає його онука, інженер-конструктор відділу №378 спеціального конструкторського бюро Наталія Мельник, дідусь пройшов усю війну, зазнавав поранень та контузій, мав медалі, однак не любив розповідати про той період.
«Іван Петрович був мудрою, доброю, справедливою людиною, що повсякчас занята роботою. Вони з бабусею мешкали в приватному будинку, тому домашніх клопотів вистачало. Скільки себе пам’ятаю, він завжди щось майстрував. А ще в дідуся з бабусею були просто неймовірні стосунки, які вони пронесли через усе своє життя, нічого не розгубивши з роками. Прикро, але зараз їхнє родинне гніздечко, де панувала особлива атмосфера дружби та взаєморозуміння, з яким пов’язані найкращі спогади мого дитинства, зруйноване новими господарями», – з нотками суму в голосі ділиться спогадами співрозмовниця.
Повернувшись після закінчення Другої світової війни додому, в рідне місто Суми, потрібно було відновлювати обласний центр, налагоджувати виробництво. Молодим юнаком він вирішив освоїти ази виготовлення промислової продукції. Почав із цеху №1.
Працював там 21 рік. Після того, як був відкритий Сумський завод важкого компресоробудування (зараз це виробництво газоперекачувальних агрегатів і компресорів ПАТ «Сумське НВО»), він перейшов працювати ковалем у кузню (нині цех №19). Трудився там майже 6 років до виходу на пенсію. Але вдома без роботи й улюбленого заводу довго всидіти не зміг, тому відпочивши всього півроку, повернувся слюсарем-ремонтником у теперішній цех №12. Дідусь обслуговував досить великий верстатний парк, який завжди тримав у справному стані. У цьому структурному підрозділі до сьогодні ще є старожили, які пам’ятають його.
Чесно і сумлінно Іван Петрович працював усе своє свідоме життя в об’єднанні. Коли йому виповнилося 77 років, він остаточно вирішив вийти на заслужений відпочинок.

 

Щасливі разом!

Продовжувачем династії стала його донька. На завод Людмила Іванівна влаштувалася зовсім юною. Їй було лишень 17 років. Дівчина відразу стала за верстат. Працювала токарем-револьверником у цеху №3. Опанувавши дану справу, вирішила рухатися далі, а точніше вгору, перекваліфікувавшись на кранівницю в тому ж підрозділі.
Чому ж на першопочатковому етапі кар’єри обирала робітничі професії? «Тоді вона була молодою, а вік неабияк сприяв легкому освоєнню нового. До того ж ще її мама, тобто моя бабуся, яка працювала все своє життя бухгалтером, розповідала історію, як вона до півночі не могла завершити звіт, бо десь «загубилася» копійка, а єдиним її помічником у «пошуку» стали рахівниці. Мабуть, цей наочний приклад переконав її у правильності власного вибору», – говорить Наталія Мельник. Але на досягнутому пані Людмила вирішила не зупинятися. Після закінчення навчання перейшла в управління головного технолога на посаду конструктора. Тут пропрацювала до виходу на пенсію. За роки своєї сумлінної нагороджувалася почесними грамотами. Заводчани і зараз із теплотою згадують відповідальну й старанну колегу, яка віддала підприємству більше 38 років життя.
В об’єднанні Людмила Іванівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який теж більше чотирьох десятиліть був сумським машинобудівником. Династія Тараненків доповнилася прізвищем Маринич.
«Іскорка, як зізнається мама, між ними з батьком проскочила з першого погляду. Це трапилося в далекому 1968 році... Вона тільки-но почала працювати учнем токаря-револьверника. Стояла біля верстата своєї наставниці, а він на той момент уже кілька років трудився інженером-технологом у 3-му. Одного разу проходячи по дільниці, побачив юну дівчину, мою неньку, задивився на неї, так що мало не впав. Казус помітила її досвідчена колега й жартома сказала: «Напевно, закохався. Це доля», – ділиться родинною історією знайомства батьків Наталія.
Промовлені слова виявилися пророчими. Вони прожили разом 43 щасливих роки. Тільки відхід Валентина Дмитровича зміг розірвати цей гармонійний союз.
Валентина Маринича можна зарахувати до когорти тих заводчан, які беззастережно віддані заводу, своєму підрозділові.
За довгі роки безперервної праці об’єднання для нього стало рідним. Починав свою трудову діяльність Валентин Дмитрович із посади слюсаря, потім у його біографії були періоди, коли трудився технологом, майстром дільниці та інженером-технологом, старшим інженером-технологом. Надзвичайно активно брав участь у раціоналізаторській роботі. До прикладу, бувши співробітником лабораторії управління головного технолога, займався методами технологічної обробки нових виробів, що були дуже складними у виготовленні. Сторінки його трудової книжки змережені, здається, безкінечними рядками записів про рацпропозиції, що мали позитивний ефект на швидкість та якість виготовлення продукції.
«Батька часто можна було побачити за читанням технічної літератури. Там він натрапляв на ідеї, підказки, котрим відразу ж знаходив застосування не тільки на роботі, а й удома. У нашому господарстві функціонували саморобні верстати різного штибу, що повсякчас допомагали в побутових справах», – розповідає донька Валентина Дмитровича.

 

Спадковість поколінь об’єднує

В’ячеслав та Наталія – онуки Івана Петровича – стали продовжувачами справи дідуся, долучившись до заводського колективу.
В’ячеслав після закінчення Сумського професійно-технічного училища №2 прийшов працювати на завод слюсарем механоскладальних робіт у цех №2. Потім була дворічна перерва на проходження служби в армії, після якої повернувся на рідне виробництво, але вже водієм. Згодом був електрозварником ручного зварювання у цеху №4.
Виховуючись у родині інженерів, знаючи про професію не від чужих людей, цілеспрямовано пов’язала своє життя і долю з Сумським НВО Наталія. Понад 13 роківпрацювала інженером-технологом в управлінні головного технолога, де й познайомилася зі своїм чоловіком Андрієм Мельником. Потому вирішила детальніше довідатися про роботу спеціального конструкторського бюро. Там працює інженером-конструктором до теперішнього часу. Коли випадає вільна хвилинка, співрозмовниця із задоволенням присвячує себе рукоділлю. Відносно недавно, десь близько року тому, Наталія почала виготовляти поробки з винних корків.
Це досить незвичне захоплення, виникнення якого має передісторію. «Ми з сім’єю завжди любили відпочивати на морі в Криму. Звісно ж, після кожної поїздки привозили різні сувеніри. У переважній більшості випадків надавали перевагу всіляким дрібничкам із ялівцю, що мають свій неповторний аромат і нагадують про море, літо... І ось коли Крим тимчасово окупували, у нас залишилися тільки спогади, – розповідає заводчанка. – Одного разу, взявши до рук підставку, зроблену з цієї деревини, промайнула думка про те, аби зробити щось подібне. Так з’явилися мої перші роботи – підставки під гарячий посуд. А далі справа за малим – наявність фантазії, натхнення і, безперечно, самих пробок. Тому зараз, щоб мати змогу креативити в заданому напрямку, я підключила до збирання матеріалу своїх друзів і рідних».
Створюючи поробки, Наталія часто дослухається до порад свого чоловіка Андрія, який працює на підприємстві вже понад 16 років. На завод він потрапив теж не випадково. Тут, у цеху №2, більше 30 років оператором верстатів із програмним керуванням трудився його батько Микола Мельник. Андрій спочатку роздумував над тим, аби працювати за верстатом, але по завершенню навчання в Сумському державному університеті став інженером-технологом-програмістом в управлінні головного технолога. Проте виробничий зв’язок не розірвався. Син писав програми для тих самих верстатів, за якими працював його батько. Нині Андрій обіймає посаду провідного менеджера в управлінні зовнішньоекономічної діяльності.
Наша співрозмовниця переконана, що в оповіді про трудову династію Тараненків-Мариничів-Мельників варто поставити три крапки. Адже в майбутньому будуть її продовжувачі, які зараз ще підростають й обирають свій шлях.

У родинному колі й працюється, й живеться легше У родинному колі й працюється, й живеться легше У родинному колі й працюється, й живеться легше У родинному колі й працюється, й живеться легше

 

Фото із сімейного архіву

Інформація до новини
9-03-2016, 10:49

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

Родина Руденків: коли захоплення і професія – одне й те ж   Ще один яскравий приклад, коли більшість членів родини йдуть працювати на одне й те ж підприємство, – династія Руденків. Їхнє заводське життя розпочалося у 1933 році й триває донині. За цей час вони встигли довести, що єдині не лише у виборі місця роботи, а й у підході до виконання своїх обов’язків. «Якщо людині подобається її професія, то вона починає абсолютно природним шляхом викладатися у повній мірі та розвиватися», – говорить заступник начальника ПДУ – начальник відділу диспетчерського зв’язку Геннадій Руденко.

Перший заводчанин із роду Руденків
Першим на підприємство прийшов Андрій Руденко – водієм у автотранспортний цех. «Коли розпочалася війна, дід потрапив до лав Червоної армії. Про цей період з його життя я знаю небагато. Був ще маленьким, тож фронтових розповідей не запам’ятав. Відомо, що Андрій Сергійович дійшов аж до Берліну. Після демобілізації знову повернувся на завод – у ливарний цех сушильником стрижнів, форм із землі та піску. А ще одружився. Моя бабуся – із циганським корінням: красива, темпераментна, гордовита. Дідусь же навпаки – був спокійним, урівноваженим. Ось так вони і доповнювали один одного.
Усе своє життя він присвятив роботі. За 42 роки встиг зарекомендувати себе гарним спеціалістом, отримав не одну премію та звання «Ветеран заводу». Бабуся та дідусь були вже у досить похилому віці, коли я народився, і не могли мені приділяти багато часу, тож спогадів про них мало», – розповідає Геннадій Олександрович.

Слідом за батьком прийшов і син, а далі...
За прикладом батька заводчанином став і Олександр Руденко. «Розпочинав у 1967-му газорізальником цеху №4. Взагалі, історія його кар’єрного «переміщення» доволі цікава. У 4-му батько був майстром, потім перейшов до управління фінансів і збуту заступником начальника складського господарства, згодом очолив цей підрозділ. Вже ближче до пенсії повернувся в 4-й начальником дільниці, а через певний час знову став газорізальником. З чого починав – до того й повернувся. Загалом, він пропрацював майже 45 років. Зараз перебуває на заслуженому відпочинку. Чотири рази отримував премії, декілька подяк, почесних грамот, а також є ветераном об’єднання.
Ще коли тільки розпочинав працювати, познайомився зі своєю майбутньою нареченою Галиною. Із розповідей знаю, що це відбулося на ковзанці. Мама тоді була ще школяркою. Коли їй виповнилося 18 років, батьки одружилися, а згодом мама влаштувалася на завод ГПА і компресорів. Після мого народження разом із татом вступила на заочне відділення машинобудівного технікуму (нині – коледжу). Згодом стала інженером-технологом цеху №55. Працювала відповідально і наполегливо, рідко використовувала відпустку», – ділиться співрозмовник.
У Галини Василівни майже 40-літній стаж роботи. За цей час вона, як і її чоловік, неодноразово отримувала нагороди від підприємства, а в 1977-му році була навіть визнана кращим працівником.

Сумські машинобудівники: третє покоління
Про те, що стане заводчанином, мало не з дитинства знав і сам Геннадій Олександрович. «Розпочалося все з новорічних свят у Палаці культури, куди мене маленьким приводила мама, та літнього відпочинку в дитячому таборі. Чим старше я ставав, тим більше усвідомлював: якщо і влаштовуватися на роботу, то лише до Сумського НВО.
Вперше зрозумів, що саме означає тут працювати, ще під час навчання в машинобудівному технікумі. У 1991-му прийшов на піврічну практику в цех №31 (ОБіВТ) підручним сталевара.
Перше враження – шок. Але разом із тим мені було дуже цікаво, адже те, чому навчають у технікумі, і те, що ти бачиш на власні очі, – різні речі. Тут було все автоматизовано, використовувалося нове обладнання. До того ж сподобався ритм. Мабуть, у моєму характері багато рис, отриманих від бабусі, – люблю, коли все навколо кипить, рухається, живе.
Після навчання знову прийшов у 31-й – сталеваром. Через сім років став майстром цеху №4, закінчив університет, а потім доля мене привела до ПДУ – інженером відділу міжзаводської кооперації. Багато знань отримав від свого наставника Олександра Лисенка. Взагалі, вважаю, що мені пощастило із вчителями. Також значно вплинув на мій професійний розвиток Дмитро Гарбар. Кожен із них навчив абсолютно протилежному: Олександр Іванович – швидко приймати рішення, а Дмитро Макарович – обдумувати їх. Ось так і намагаюся поєднувати ці два уміння.
Що ж стосується батьків, то наші професії були різними. А відтак якихось порад відносно роботи я від них не отримував. Та й взагалі, вдома говорили лише про якісь новини з підприємства, але справ одне одного не чіпали. Як на мене, це абсолютно правильно. А ще я б хотів, щоб і мої діти пов’язали своє життя із заводом. Якщо мої очікування здійсняться, буду дотримуватися цього ж принципу – давати їм можливість самотужки розвиватися професійно», – ділиться співрозмовник.
До слова, у 2012-му Геннадій Олександрович отримав грамоту Сумської обласної ради, а торік увійшов до когорти кращих працівників ПАТ.
Дружина Геннадія Олександровича Оксана Миколаївна зараз працює референтом директора з якості.
«Ми познайомилися ще зовсім юними – Оксані було чотирнадцять, а мені сімнадцять. Але, як говорять, тоді шляхи розійшлися, щоб зійтися пізніше. Коли знову зустрілися, виявилося, що працюємо на одному підприємстві. Оксана тоді була ще секретарем дільниці №62. Власне, її трудовий стаж навіть більший за мій – понад 21 рік», – відзначає Геннадій Руденко.

Головне – проводити дозвілля разом
Глава династії додає, що є в їхній родині спільне захоплення – вони розводять псів. «Наша з дружиною домашня улюблениця Олла-Омма (порода – міттельшнауцер) – колишній чемпіон України. У батька також пес цієї породи – Слай. Ми одні з небагатьох у місті, хто розводить саме таких собак. Нащадки Олли теж титуловані. Взагалі, це захоплення приніс у родину я, а потім зацікавилася й решта. Та, на жаль, зараз у мене не вистачає часу цим займатися», – розповідає Геннадій Олександрович.
На запитання, якому видові відпочинку надається перевага у сім’ї Руденків, Геннадій Олександрович відповідає: головне – проводити час разом. «Це для нас рідкість.
Ми всі зайняті, я майже живу на роботі. Дуже вдячний дружині, що вона це розуміє і приймає. Коли ж випадає така нагода – беремо путівку до «Сонячної галявини». Там час проводимо з користю для інтелекту – набираємо книг та читаємо», – усміхаючись, говорить співрозмовник.

 

Світлини з родинного архіву


Родина Руденків: коли захоплення і професія – одне й те ж Родина Руденків: коли захоплення і професія – одне й те ж Родина Руденків: коли захоплення і професія – одне й те ж Родина Руденків: коли захоплення і професія – одне й те ж


Інформація до новини
2-03-2016, 10:40

Категорія: Трудові династії, Трудовые династии

Від майстерень – до сьогоднішніх днів: династія Черняків присвятила заводу майже 120 років      Офіційно засвідчено, що шестеро представників сім’ї Черняків обрали собі трудовий шлях сумських машинобудівників. Тим не менш, старожили пригадують, що був ще один заводчанин із когорти цього роду. Причому стояв він біля витоків заснування підприємства.

Йдеться про Івана Сидоренка. За свідченнями родини, він працював електриком у бельгійських машинобудівних майстернях, від яких бере свій початок ПАТ «Сумське НВО». Поли почалася І Світова війна, чоловік пішов на фронт, де і загинув. По суті, саме його можна вважати засновником заводської трудової династії Черняків, однак документальних підтверджень цьому, на жаль, не збереглося, а офіційне літочислення переносить нас майже на півстоліття потому,коли на завод прийшов працювати онук
діда Івана – Микола Черняк.
У 1957 році колишній військовий влаштувався до цеху №5 розмітником. Працював і паралельно навчався у машинобудівному технікумі. Здобувши належний рівень знань, перейшов на посаду диспетчера планово-
диспетчерського бюро цього ж підрозділу, а згодом став керівником цехового ПДБ. У цілому
ж, Микола Григорович віддав 5-му без малого 40 років власного життя.
Наступним до плеяди сумських машинобудівників приєднався Володимир Черняк – молодший брат Миколи Григоровича. За роки праці на підприємстві (а він, між іншим, має наразі найбільший трудовий стаж із числа
представників цієї династії – понад 50 років) Володимир Григорович без жодних перебільшень зажив слави заводської легенди, його по праву називають гросмейстером в економіці. Вірогідно, все це через те, що він із першої миті прикипів до підприємства всією душею. Знаєте, наче щось клацнуло: «Моє!»
Починав слюсарем-водопровідником, але відчував, що може набагато більше, що потенціалу вистачить, аби гори звернути. Так і сталося. Здобувши вищу освіту на економфаці Київського інституту народного господарства, Володимир Черняк обійняв посаду інженера відділу підготовки виробництва. Він почувався
у своїй стихії: вивчав виробництво, робив розрахунки, організовував процеси, розробляв плани, економічні стратегії… Беззаперечними помічниками Володимира Григоровича в його діяльності стали феноменальна пам’ять та аналітичний склад розуму, котрі відзначають всі, хто хоча б раз у житті мав за щастя з ним
спілкуватися. А ще нестримна наполегливість, відповідальність, бажання досягти результату.
Тож цілком логічно, що Володимир Черняк починає рости у професійному плані: начальник бюро, відділу, управління... У 1986 році його запросили працювати до колегії Міністерства хімічного машинобудування
СРСР.
Через три роки повертається, відмовившись від пропонованих державних крісел. З часом зізнався: дуже тягнуло на завод, хоча й досвід отримав колосальний. З 1989-го Володимир Григорович призначений
на посаду заступника генерального директора з планування та зовнішньоекономічних зв’язків, дещо згодом – заступника гендиректора з планування та економічних питань. Надвідповідальна ділянка, треба сказати!
Лишень уявіть: аналіз економічного стану об’єднання, розрахунок виробничих потужностей і планування їх розвитку, підрахунки ефективності та окупності, підготовка перспективних бізнес-планів... Це лише
дещиця з усього того, чим займався Володимир Черняк. Але він не скаржився. Заводчанин тільки тоді почувався добре, коли думав, – саме так він «підтримував форму».
До речі, запропоновані Володимиром Григоровичем методи роботи і зараз з успіхом застосовуються
на підприємстві, так що будь-які інші доповнення, мабуть, зайві.
Наступними естафетну паличку підхопили два сини старшого з братів Черняків: Юрій та Анатолій. Щоправда, чоловіки були заводчанами не надто довго – обоє попрацювали у межах двох років кожний, причому обидва
слюсарями-складальниками (один – у цеху №2, інший – у 7-му). Далі була армія, після якої Юрій Миколайович став військовим вертолітником, а Анатолій Миколайович поїхав, як і тисячі представників тодішньої молоді,
будувати БАМ, там зрештою й осів.
Є в Миколи Григоровича ще один син – Григорій. Особисто до об’єднання він не має безпосереднього відношення, але, тим не менш, подарував Сумському НВО ще одного самобутнього представника цієї
заводської династії. Мова про Сергія Черняка, який, до слова, є главою даної династії.
Він працює на заводі вже два десятиліття і підсвідомо відчуває: це на все життя. Хоча ще зовсім маленьким хотів, як і батько, стати будівельником. Але вплив дідуся, в якого дуже часто гостював, а після 9-го класу взагалі до нього перебрався жити, зробив свою справу. До того ж і двоюрідний дідусь не втрачав нагоди «натякнути» на правильний вибір. Тож, врешті-решт, мрія трансформувалася з будівельника на машинобудівника.
Сергій Григорович з успіхом вступив на навчання до СумДУ, де опанував технологію машинобудування. Ще на першому курсі він прийшов на завод… охоронцем. «Дідусь, на жаль, помер, а мені було соромно класти тягар мого утримання на бабусю. Тож я навчався, а добу через три працював. І так чотири роки. Вже на
п’ятому курсі перейшов до цеху №16 учнем оператора верстатів із ПК, а коли отримав диплом, був призначений інженером-технологом в УГТ», – пригадує Сергій Черняк.
Через два роки наш співрозмовник вирішив спробувати себе в іншій іпостасі і перейшов працювати до цеху №8: спершу начальником техбюро, а далі й загалом став на чолі даного виробничого підрозділу.
«Мені було цікаво зрозуміти підприємство, як-то кажуть, у різних його проявах: технології, планування, безпосередній виробничий процес… Тож вважаю, що кожне моє місце роботи на заводі – то нова можливість для саморозвитку», – пояснює Сергій Григорович, котрий працював також провідним інженером УГЗ, провідним фахівцем планово-аналітичного відділу ПДУ, потім начальником бюро даного підрозділу, експертом ПЦ КІСУП, яке, зрештою, й очолив у 2014 році.
«Щоб займатися розробкою бізнес-процесів, підготовкою функціональних вимог до розробки програмного забезпечення для такого розгалуженого виробництва, як наше, було б значно важче, коли б не було за плечима здобутих раніше знань і досвіду, коли б не пізнав чимало процесів «зсередини», – вважає глава династії Черняків.
У 2002 році долучилася до великої заводської родини і дружина Сергія Григоровича Наталія. За цей час працювала контролером управління якості і контролю, майстром з інструмента та пристосувань цеху №8,
майстром дільниці №65, а віднедавна стала інженером УМТЗ.
«Ми разом вже 16 років. І знаєте: мені дуже пощастило. У нас із дружиною не лише одні життєві принципи на двох, а й захоплення спільні, – посміхаючись, розповідає Сергій Черняк. – Ось, наприклад, у мене ніколи не
буває труднощів, щоб поїхати на риболовлю (це наше родинне хобі). Наталія не лише без проблем може відпустити порибалити, а й з великою радістю приєднується до даного захоплюючого процесу. До того ж, як виявилося, нашим донькам половити рибку теж неймовірно подобається».
Між іншим, цілком ймовірно, що трудова династія Черняків вже незабаром поповниться новим своїм представником – старша донечка Сергія та Наталії Оленка нині навчається у машколеджі, хоче стати фаховим програмістом і прийти працювати до ПАТ «Сумське НВО». А от 4-річна Аня поки що просто насолоджується дитинством. Однак голова родини абсолютно не виключає, що, підрісши, і вона подивиться у бік заводської прохідної.

 

Від майстерень – до сьогоднішніх днів: династія Черняків присвятила заводу майже 120 років Від майстерень – до сьогоднішніх днів: династія Черняків присвятила заводу майже 120 років Від майстерень – до сьогоднішніх днів: династія Черняків присвятила заводу майже 120 років Від майстерень – до сьогоднішніх днів: династія Черняків присвятила заводу майже 120 років

Назад Вперед

Хмарка тегів

Архів новин

Липень 2018 (10)
Червень 2018 (25)
Травень 2018 (25)
Квітень 2018 (30)
Березень 2018 (32)
Лютий 2018 (25)
^